У світі, що заповнений ремастерами та ремейками, історія у центрі якої лежить продаж ностальгії — напрошується сама собою. Залишається тільки підібрати відповідний жанр, запросити на головну роль вдалого актора і як по нотах відіграти журливу історію кохання. Режисерський дебют Лізи Джой для великих екранів, «Ремінісценція», зміг усе вище перераховане, та чогось таки забракло.

«Ремінісценція» змальовує нам альтернативне майбутнє. Стомлене після затяжної війни і постійної боротьби з глобальним потеплінням Маямі тоне у чимраз більшому незадоволені простих жителів. Удень це мертва пустка, що знемагає під палючим сонцем, а уночі небезпечна місцина, де кожен бореться за своє виживання. Головний герой, Нік Бенністер, колишній вояка, що разом з напарницею відкрили бізнес з продажу ностальгії у небагатому кварталі. Нечисленні відвідувачі приходять до них за порятунком від страшного сьогодні, щоб по новій пережити щасливі моменти свого минулого. Вони не в змозі змінювати ці події, а весь сеанс проходить у неспішному супроводі оператора. Та ця процедура дає їм тимчасовий порятунок, тож вони вертаються до них раз за разом.

Тутешній родич Анімуса винайшли для проведення допитів. Коли злочинець чи полонений відмовлялися відповідати на питання, їх поміщали у пристрій і проглядали всю бажану інформацію самостійно. Та у мирний час основна функція пристрою стає в пригоді все рідше, а частіше його використовують для пошуку ключів.

Так і сталося, коли щонічну рутину перервала жінка, Мей, що втратила зв’язку ключів від квартири напередодні. Між нею та Ніком проскочила іскра, а після кількох щасливих місяців разом дівчина зникла. Тут і починається основна фаза фільму. Історія пошуку та усвідомлення в якій так легко втратити себе.

Ким вона була…ким вона була, коли була не зі мною?

У якісь моменти складається враження, що сценарій писали люди, які звикли до сезонної структури. Історія підводить до кульмінації у формі усвідомлення героя, а потім темп знову трішки спадає і ми дивимося главу як він пропрацьовує нову теорію. Таким чином ще в середину картини проникає елемент, який явно вказує на кінцеву точку призначення, та якраз цей момент герой справно ігнорує аж до завершення. Та темп картини добре пропрацьований і ці елементи проповзають повз, мов визначні місця за вікном машини. Бо все це мимохідне, ми ж рухаємося до розгадки.

Світ «Ремінісценції» немов міцні колони тримає на собі сценарне склепіння. Він позбавлений зайвих деталей і радше грубо накиданий в елементах, що не несуть безпосереднього впливу на сюжет. Революція проти багатих земельних магнатів, яка очікувано спалахує наприкінці, не більш як декорація. Вона доречна в цьому світі, та не несе жодного впливу на героїв. На противагу їй, апарат для відтворення спогадів пропрацювали круто. Автори й не намагалися пояснити як саме він функціонує під капотом, але чітко прописали правила взаємодії з пристроєм. А також зробили круте візуальне представлення. Замість вигадувати велосипеда з голограмами для представлення спогадів у 3D, вони пустили від стелі до долу ліс пустотілих прозорих трубок, що й передавали картинку громадою. Це не тільки гарно, а й функціонально та відіграє свою роль в історії.

Окрасою фільму стали актори. Г’ю Джекмен та Ребека Фергюсон вдало вписалися у свої ролі, а хімія, яку вони створили між персонажами, моментами зривала дах. Як герой стомленого життям детектива, так і роль фатальної жінки зіграні до того вдало, що здавалося мовби актори створені для цих ролей. Хай навіть моделі персонажів максимально стереотипні для жанру. Ще зверху докласти вдало підібраний саундтрек «Ремінісценції» і ви уже там, спостерігаєте за зусиллям, які доводиться докладати головному герою аби здолати всі труднощі на шляху.

Історія «Ремінісценції» передбачувана й прямолінійна, а герої пропрацьовані достатньо грубо. Та попри це, композиція чудово працює. У кадрі розіграється напружений неонуар, кохання головних героїв чисте й п’янке, а змальований світ дає низку неприємних флешбеків до новинних заголовків останнього року. Якщо пропустити повз кілька надміру грубих спроб сценаристів у натяки, то темп картини неспішно винесе вас до тужливого фіналу. І навіть тоді, ви вийдете з залу з легкою посмішкою.